26 марта


14:53

У Києві скасували анонсовану півторадобову комендантську годину. Перехід на “літній час” ще не скасовано

12:38

Україна переводить стрілки на годину вперед, у Києві - комендантська година на півтори доби

21 марта


12:42

21.03.2022 у Києві та області на півтори доби вводять "посилену" комендантську годину

15 марта


15:06

У Києві та області знову запроваджують комендантську годину на півтори доби

11 марта


17:53

Міноборони РБ: інформація про ракетний удар по білоруському селу - фейк. Проте вторгнення в Україну готується

16:31

Російські літаки зайшли з території України і нанесли вогневе ураження по населених пунктах у Білорусі

15:58

Міністр оборони України звертається до народу Білорусі

22 мая


12:44

Операція «Гірдон»: Гіркін усім задоволений, а Гордона вважає дурнем, мерзотником, майже го…доном

14 мая


15:42

Окупанти «ізолювали» у Донецьку обвинуваченого у справі МН17

17 сентября


12:33

Гончарук прокоментував свій коментар щодо ПриватБанку

10:18

Прем’єр Гончарук не виключає «компроміс» із Коломойським щодо ПриватБанку

09:12

«Слуги народу» пропонують змінити закон «Про столицю» і провести вибори мера Києва у грудні

08:58

Будинок колишньої глави Нацбанку Гонтаревої спалили

08:40

Дoба ООС: один наш військовий загинув, двох поранено

16 сентября


17:28

Після програного Зеленським парі чиновників міської ради Дніпра оголошено в розшук

17:07

Скасовано постанову Матіоса про «засекречення» декларацій військових прокурорів

12:55

І цього тижня Зеленський не зможе відібрати у Авакова Нацгвардію

12:23

Бюджет-2020 презентують нардепам у п’ятницю

12:11

Посольство США сподівається, що нова ЦВК буде не гірше той, що розігнав Зеленський

11:59

Богдан - о фракції «Слуга народу»: там є «божевільні, психічно хворі»

08:41

Доба ООС: поранено одного військовослужбовця

15 сентября


17:27

Рада отримала проект держбюджету-2020

09:03

Доба ООС: обстріли не припиняються

14 сентября


14:59

Зеленський наклав вето на Виборчий кодекс з відкритими списками

08:50

Доба ООС: поранено вісьмох наших військових

13 сентября


18:44

У Кремлі наполягають: спочатку фіксація «формули Штайнмайера» - потім «нормандська» зустріч

17:26

Для Коломойського відкрилося «хороше вікно»: крізь нього він бачить вихід із ситуації з ПриватБанком

16:52

Меру Дніпра не пробачили вигране у Зеленського парі: у міськраді обшук

13:58

Порошенко прийшов на допит до ДБР – ДБР прийшло з обшуком до банка Порошенка

13:34

Стало відомо, під приводом чого намагаються вилучити у ПриватБанку документи, «пов'язані з юридичним захистом банку»

ОБКОМ-WEEKEND

«Я відчуваю стрункість власних ніг і гнучкість рук, що хочуть взяти щастя…»

Вчера в Киеве был открыт памятник Елене Телиге – на территории Бабьего Яра, где 75 лет назад она вместе с мужем Михаилом была расстреляна гитлеровцами, как и еще сотни членов ОУН.


Про Елену Телигу вроде бы написано уже немало, и один памятник в столице ей был установлен несколько лет назад - возле КПИ, где преподавал до эмиграции ее отец. И улица ее имени существует в Киеве почти четверть века. И сейчас, наверное, даже самые ярые противники «декоммунизации» не сразу вспомнят, имя какого дорогого их «исторической памяти» партийно-государственного деятеля носила нынешняя улица Елены Телиги до 1993 года. Но всегда отыщется какое-нибудь агрессивное мурло, вроде Вадика Рабиновича, прославившегося недавно своим анекдотичным спичем об Александре Олесе, попрется в телеэфир с видом знатока всего и вся и примется вопить: «А почему именно сейчас ей поставили памятник? Разве одного мало?! А почему с ней никто уже 10 лет не разговаривал? Простым людям сегодня нужно есть!» - и т.п. И ничего, утрет слюни возмущения, со стыда не сгорит, продолжит стонать, что без памятников Ленину свет не мил, и будет появляться на телевидении с тем же праведным выражением физиономии, на которой уже навеки отпечатались те миллионы «нала», которые хранятся у него под подушкой и матрасом…

Но есть в судьбе Елены Телиги и ее близких нечто, на что обращаешь внимание именно в эти дни. Родилась в Подмосковье, в украино-белорусской семье - и стала «свидомой» украинкой и украиноязычным поэтом уже после того, как покинула захваченную большевиками Украину. В эмиграции встретила Михаила, который сначала покинул родную Кубань, - после того, как «старшие братья» (что белопогонные, что краснозвездные - очередные колонизаторы Северного Кавказа) окончательно затоптали там «украинское возрождение» и превратили украинский язык в какую-то «кубанскую балачку», - а потом был вынужден оставить и Киев, где он успел принять участие в создании «Кобзарского хора».

(Елена и Михаил Телиги. Варшава, начало 1930-х годов)

…Киевский дом, где в феврале 42-го была арестована оккупантами Елена, находится на улице Льва Толстого, - того самого, которого Елена «ненавидела всей душой» и над «закидонами» которого она потешалась (об этом ниже).

Именно продолжателем традиций Льва Толстого (в одном стакане с Пушкиным, Лермонтовым, Симоновым, Долматовским и прочего «литературного спецназа») объявил себя на днях российский писатель Евгений Прилепин, более известный под позывным «Захар» - советник главаря «ДНР» Захарченко, дослужившийся на оккупированной россиянами украинской территории до «майора» и ныне выступающий в какой-то банде «спецназа ДНР» в роли замполита/политрука. Но то неважно, ибо, как пелось в советской песне, «замполиты, политруки, а по-прежнему - комиссары», - суть не меняется уже столетие.

(Прилепин на Донбассе, фото КП.ру)

Хотя все же этому красавцу стоило бы поискать свои «корни» не в среде писателей-фронтовиков, а среди писателей-чекистов (таких тоже хватало). Ибо свой «боевой» опыт этот «офицер» приобрел в ходе карательных операций по усмирению все того же Северного Кавказа уже в конце ХХ века, осуществляя в рядах головорезов российского ОМОНа «зачистки» в Чечне и Дагестане. Видимо, там и осознал он свою причастность к русской литературе, такой, по уверениям ее обожателей, «всечеловеческой», «всемирно отзывчивой», которая «вышла из «Шинели» Гоголя» - и переоделась в камуфляж Прилепина.

Примечательно, что тот же Михаил Лермонтов погиб не на передовой, не в боестолкновении с кавказскими ополченцами, а пал подобно другому сочинителю стихов – главарю банды «Призрак» Мозговому – то есть, от руки своего боевого товарища, что роднит классика российской литературы и с такими защитниками «русского мира», как «Моторола», «Гиви» и т.п. Насмехался скучающий поручик Лермонтов над «камуфляжем» своего боевого товарища – ну и схлопотал пулю. А Прилепин, разгуливая по разоренной чеченской земле, воображал себя эдаким героическим поручиком ОМОНа, демонической личностью, сверхчеловеком, властвующим над недоразвитыми племенами…

Или даже графом Толстым, который тоже нес непокорным горцам свет русских «скреп» посредством артиллерии («Градов» в то время еще не было, а то бы показал этот молодой дворянин тем кавказцам, где раки зимуют). Правда, через полвека, под конец жизни Лев Николаевич все же осознал, чем русский человек осчастливил братские нацменьшинства и чего этот «народ-освободитель» заслуживает, написав в «Хаджи-Мурате» несколько строк, которые за последние три года украинцы выучили наизусть: «Фонтан был загажен, очевидно нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть... О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти.

Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».

Есть надежда, что в Донецке, где-нибудь в кабаке на бульваре Пушкина, встретятся два хранителя традиций российского и чеченского спецназов. Заспорят о чем-нибудь вечном… например, о том, чей Донбасс. «Ополчеченец» Шамиль «Сержант» из Грозного, видео с которым на этой неделе стало «хитом», будет настаивать, что «Донецк, Донбасс - это наша. Почему? Потому что есть у меня тоже здесь корни чуть-чуть, дети-шмети». А покоритель Чечни Прилепин будет утверждать, что Донбасс его: «Я знаю украинские песни, поэзию, литературу!.. Я люблю это как свое. У меня прабабушка была украинка!..» Да и вообще, все «свое», прилепинское: «Украинцы, армяне, чеченцы, якуты, мордва, чудь». Может быть, не сойдутся во мнении где чье, и один закончит свой поход на Киев в донецком лифте, а второй станет жертвой огнемета «Шмель», привязанного к батарее отопления.

А, может, решат, что нужно крепить боевой братство во имя главной цели – сохранения украинской культуры от неразумных украинцев: «Надо их обнять и сказать, что единственные люди, которые сохранят истинное украинство, все ваши-наши вышиванки, все ваши-наши борщи и всю вашу-нашу поэзию и литературу, это русские люди. Мы – хранители вашего украинства». Ну а для этого – взять Киев: «Киев – конечная цель. Киев – русский город. Вся Украина – цель. Россия святая. Мы – спасители мира».

Ну вот (подключимся к бреду Жени/Захара) возьмут Прилепин и Шамиль Киев – а тут, оказывается, не только борщи-вышиванки, а и памятники какой-то Телиге. Кто такая? Поэтесса? Националистка? Жертва фашистов? Земеля? (Прилепин же родом из рязанской деревни, почти Подмосковье). Предательница «русского мира»? Декадентка? Ваша-наша?..

Такая сложность никогда не устраивала истинно русского человека, которому однообразие развалин чужих городов и пепел сожженных сел всегда милее пугающего его душу многообразия окружающего мира. А потому хочется ему смешать всех и вся в одну огромную кучу, напоминающую серым-бурым величием терриконы Донбасса, - и украинцев, и чеченцев, и мордву, да еще и нагадить сверху – вот тебе и «русский мир». Как сказал еще один поэт-носитель «русской идеи», половину своей сознательной жизни проведший в Европе, «эти бедные селенья, эта скудная природа». Чувствуете, сколько любви к России, к ее красотам и извечному образу жизни в этих бессмертных строках, над которыми пролито море пьяных слез «спасителей мира»?..

Но вернемся к памятникам Елене Телиге. Признаемся, что памятник, установленный ей в 2009 году, нам как-то ближе, нежели воздвигнутый вчера у Бабьего Яра. И дело не в художественных особенностях.

(фото сайта 44.ua)

А просто потому, что памятник у КПИ более подходит для текста, который мы приводим ниже.

(фото vkieve.net)

Год назад в Киеве состоялась презентация книги Леонида УШКАЛОВА «Що таке українська література», которая увидела свет в «Видавництві Старого Лева», и представляет собой сборник эссе («45 уроков литературы»), ранее публиковавшихся в газете «Україна Молода».

(Леонид Ушкалов, Киев, 3 февраля 2016 г., фото book-ye.com.ua)

В ходе презентации профессор Ушкалов – гордость украинской филологии и настоящий подвижник (см., например, Наконец-то в независимой Украине издали полное академическое собрание сочинений Григория Сковороды) - провел и «урок», посвященный Елене Телиге, который мы и проводим ниже почти без сокращений:

«Немов рослина в сонячнім вікні…»

Жили колись на світі дві нерозлучні подружки — Лена й Натуся. Обидві прекрасні, обидві ідеалістки, обидві чудові поетки. А як вони любили одна одну! «Ти для мене стала невимовно дорогою і необхідною, — казала Лена Натусі, — приязнь моя до тебе — глибока і правдива, і радість, яку маю, тому що знайшла тебе, — невимовна». А іншого разу Лена вигукне, мов мале дитя: «Натуська! Я тебе страшно люблю, хоч ти і «гріховний вамп», і еротоманка!» Коли ж Натуся довго не відповідала на листи, Лена могла жартома назвати її «свиньонком»… Потім доля їх розвела. Лена загине, скошена гестапівською кулею, холодної зими 1942–го в Бабиному Яру, на 36–му році життя. Натуся житиме довго–довго — цілих 102 роки — і помре в далекій Канаді. Ви, дорогий читачу, напевно вже здогадались, що я говорю про Олену Телігу й Наталю Лівицьку–Холодну.

Вони познайомилися, мабуть, іще в Подєбрадах, у 1922–му, але нерозлучними подружками стали значно пізніше, у Варшаві, десь восени 1931 року, а може, трохи згодом. На той час обидві вже були заміжні. Натуся закінчувала студіювати романську філологію у Варшавському університеті, а Лена працювала моделькою в модній крамниці. Подруги дуже любили гуляти вулицями старого міста. Разом їм було добре й весело. Власне кажучи, веселощі йшли від Лени. «Я ніколи і ніде так не бавилась, як з Оленою, — згадувала Лівицька–Холодна. — Взагалі я була досить мінорного складу, але її заразливий сміх поривав і мене. Лена була вся мажор». Словом, Лена–смішинка. Як у її поезії «Напередодні». Пригадуєте? «І раптом пам’ять, мов натхненний майстер, / Вогнем змалює золотавість айстер, / Овальний стіл і мій веселий сміх»… Любили вони й дружні вечірки, на яких запросто могли навіть по–чоловічому пити горілку «на брудершафт». Любили ходити в кіно… Колись Юрій Шевельов писав, що поезія Теліги — це ніби «картина Делакруа, зменшена до розмірів мініатюри і вставлена в рамку для фотографії на нічному столикові». Хтозна, може, й так. Хоч насправді на нічному столикові поетки стояло фото англійського актора Клайва Брука — партнера божественної Марлен Дітрих у «Шанхайському експресі». Він був її кумиром. «Clive Brook, — по секрету казала Лена своїй подружці, — моє давнє і незмінне кохання. Мій ідеал всього мужнього… Маю декілька його фотографій, а одна, в рамці, завжди стоїть, у Варшаві, на моєму столі».

Та чи не найбільше вони любили сидіти в затишних кав’ярнях і говорити про літературу. Часом сперечалися. Ні–ні, смаки в них були дуже схожі. Просто вони по–різному сприймали авторів. «Для мене, — згадувала Лівицька–Холодна, — автор літературного твору, який я вважала прекрасним, міг бути навіть злочинцем. Для Лени біографічні подробиці авторового життя мали величезне значення. У неї слово не сміло розходитися з ділом». Наприклад, Натуся дуже любила Руссо. Недаром же Лена іноді навіть підписувала адресовані їй листи ім’ям героїні «Нової Елоїзи»: «Твоя Клара». Але Руссо їй не подобавсь. Ясна річ, вона шанувала його як письменника й педагога. А от любити не могла. Бо в Руссо «діло розходилося зі словами». «Як можна, — схвильовано питала вона, — стільки писати про ніжність, любов, дружбу, виховання дітей, а разом з тим кинути двійко своїх дітей, не цікавлючися їх долею? Звичайно, життя одне, а творчість — друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?»

Особливо Лена не любила великого філософа–мораліста Льва Толстого. «Я ненавиджу його цілою душею! — казала вона. — Жити ціле життя з усіма вигодами, пиячити, кохатися, їсти скільки влізе і що влізе, а потім, в 70 років, голосити про «повстримання», про непотрібність розваг, доброго одягу, доброї їжі і взагалі маєтку. І хоч би в ці свої 70 років він змінив життя, а то ні ж! Коли він свої мудрі думки записував, то до його шиковного кабінету не менш шиковний льокай приносив на срібному підносі делікатне снідання, а коли він, старий комедіант, вдягнувшися в свою знамениту сорочку, ліз із граблями на луки, де його фотографували, то потім десять душ мусило шукати ці граблі, бо він їх кидав де–небудь, а потім вже не пам’ятав де».

А коли подружки опинялись далеко одна від одної, вони писали листи. «Для мене писати тобі, — признавалася Лена, — найбільша радість. Це ж для мене незнана розкіш — ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім. І я відчуваю, що тобі можу написати і про якесь своє захоплення, і про свої думки, і про те, що у мене подралися черевики чи болів животик… Це так гарно не ховати нічого в своїй душі». А за якийсь час — знову майже ті самі слова: «…Це ж так гарно, не робити з себе, хоч перед кимось, іншого, як воно є в дійсності». Ось воно — таке природне, а заразом таке недосяжне в нашому світі–театрі бажання бути самим собою. І люба подружка — як твоє alter ego. Це так мило, наче ти повернувся у старі добрі сентиментальні часи. «…Ми з тобою, — посміхаючись каже Лена, — сильно починаємо нагадувати різних Еліз початку ХІХ–го століття, які кореспондували з собою щодня («Від Елізи до Мері» — «Від Мері до Елізи»), живучи часом в одному місті або й в одному домі».

Але ж як це чудово! Як чудово, коли можна, не криючись, розказати, що надворі стоїть страшенна спека й ти «за один день опалила свою мордашку на кавовий колір», що модистка заходилась змінювати фасон твоєї минулорічної коричневої сукні–«банана» на «румбу», що останніми днями ти ніяк не можеш виспатись. Мовляв, «чогось зіпсувалось моє ліжко і «каждый вечер в час назначенный» валиться піді мною, хоч я і силкуюся навіть не перевертатися на ньому. Потім до ранку так і сплю на руїнах…» Зламане ліжко й… блоківська «Незнайомка». Можна розказати навіть про те, в яку халепу ти встряла, купаючись у діжці. «Це було досить приємно, бо можна було влізти у воду аж по горло, але зате тісно там було неймовірно, так що намилитися як слід не можна було, але саме страшне було… «Обратный путь». Уяви собі, якби тобі довелося влізти у дуже високу і вузьку бочку! Я вже і піднімалася на руках, і нахиляла цю бочку. Надаремно! Доки не прийшла моя господиня і не виплеснула (їй–богу!) мене разом з водою до якоїсь лоханки».

А поруч — бездонно глибокі й напрочуд тонкі міркування про сенс людського життя. Так його може відчувати тільки жінка. «Ах, Натусь! Мені здається, що жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать у кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається».

Гадаєте, це каже пещена жіночка, котра ніколи не бачила темного боку життя? Помиляєтесь! Вона добре знала, що таке голод і холод, що таке праця на «комуністичних городах» під Києвом, що таке діряві панчохи, що таке пропозиції брудної матросні на базарі, мов, кралечко, не хочеш продати саму себе замість отієї сукенки? Ги–ги–ги… Вона знала, як свистять над головою кулі, коли ти лізеш під колючим дротом на кордоні…

Та все це вона сприймала як стиль доби. «Є в стилі нашого життя і нашого мистецтва, — писала Лена, — щось від буряної ночі, з диким гуркотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день, як сірий день стилю минулого віку…» «Стиль минулого віку» — реалізм. Це для неї — сірість, це стиль «партачів життя», «кажучи коротко і без куртуазії». Натомість вона підносила до небес стиль життя «лицарів абсурду», тобто «людей абсолютно чесних». І в самої Лени, як згадував Олег Жданович, була «та духовна висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі…»

Esprit — ось що робило цю жінку такою піднесеною, такою відкритою, а заразом і такою відпорною до світу. «Вона, — казав Марко Антонович, — йшла просто й гордо, немов не помічаючи людської підлоти». І тут мені приходять на пам’ять слова Євгена Маланюка: «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірості, проти безбарвності, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радості, хотіла барвистості, повноти, і ще радості, і ще радості з усім королівським значенням цього слова. Радості, неприступної для плебея»… Чому ж голос поета так тремтить? Не знаю. Може, у цю мить він згадав, як колись, у 1941–му, переконував Лену не йти до Києва, бо то було чисте безумство. «Я не мав особисто ані крихти, ані грама якого–будь оптимізму, який все ж таки був би конечний для такого роду подорожі на батьківщину. Це тепер ми тільки бачимо, в яку добу живемо. Тоді ще, очевидно, можна було мати якісь ілюзії…» Та все було марно. «Нічого не помогло. Вона кинулася туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою»… Маланюк писав ці рядки вже старим. Серце поета зупиниться 16 лютого 1968 року в Нью–Йорку. Через день Маланюка знайдуть у його самотній кімнаті. Поет ніби завмер у молитовній позі. У його кишені був квиток на позавчорашню вечірню оперу…

А що там наші подружки?.. Їхня дружба почне потроху згасати з часу ідейних суперечок між донцовським «Вістником» і літераторами групи «Ми». Через багато–багато років Наталя Лівицька–Холодна скаже: «Отже, десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга, така, якої я не знала. Народження це було нелегке, бо ж нелегко перетворитися з ніжної, сентиментальної і трошки примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк. І коли я довідалася 1942 року про її смерть, мене ця звістка не здивувала».

Ні, я так не думаю. Жанна д’Арк давно жила в Лені — у цій «ніжній, сентиментальній і трошки примхливій жіночці». І про те красномовно свідчать ось хоч би ці слова, адресовані «сестричці–Натусі» 24 липня 1932 року: «Я, як і ти, все життя шукала в усіх своїх відношеннях повної ніжності, абсолютного довір’я і ще чогось, невідомо чого, але що надає глибину і красу усім відношенням. Щось неповне чи хитке ніколи не задовольняло мене». Як тут не згадати хрещеної матері Лени Зінаїди Гіппіус? Пам’ятаєте, як ця прекрасна юна леді, епатуючи публіку, виходила з крилами янгола на естраду й декламувала: «Мне нужно то, чего нет на свете, / Чего нет на свете»… Мабуть, це щось суто жіноче, щось таке, що віоліною звучить у «П’ятнадцятій осені» Олени Теліги: «Немов рослина в сонячнім вікні, / Яка неждано вигнулась стрільчасто, / Я відчуваю стрункість власних ніг / І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя».

От «Обкома»: Именно сегодня, когда представители русской культуры, ошалевшие от собственной низости, прокляв, как «майор»-каратель Прилепин, свой «серебряный век» - с его ахматовыми, гиппиусами и «исусиками на тонких ножках, которые вечно говорят о слезинке ребенка» - благословляют российский люд на кровопролитие и разорение Украины, прикрываясь «священными традициями», стоит вспомнить поэзию и судьбу Елены Телиги, ее «веселий сміх», вечеринки с подружками и походы в кинотеатры - и способность этой «ніжної, сентиментальної і трошки примхливої жіночки» стать Жанной д’Арк, когда настанет час, когда нужно идти на фронт, в медсестры, в волонтеры, как делают это в XXI веке украинские девчата, защищающие наш прекрасный мир от чумы «рашизма».


"ОБКОМ"

Версия для печати  Версия для печати

26 Февраля 2017 17:14


 

 

Генпрокурор Луценко каже, що 31 травня врятував ціле місто. На яку нагороду він, на Вашу думку, за цей вчинок заслуговує?

Запрошення на чергове засідання РНБО України (6)

Обрання членом РНБО врятованого їм міста (16)

Дострокового присудження звання Генпрокурор-лейтенанта (22)

Повного зібрання підручників юридичного вишу (81)

Червоного диплома юриста з золотими літерами (9)

Медалі «Рятівник Третього Тисячоліття» (159)

Урочистого рукостискання від Зеленського (64)

Введите, пожалуйста, цифры с рисунка: