«Дружно за мир стоять – войне не бывать» (русская пословица)».
Єдине місце, де автор цих рядків побачив це «російське прислів’я» (якого жодного разу за все своє життя не чув ні від кого, - навіть у дитинстві, на шкільних «уроках миру») – 7-секундний кадр у кінострічці «Тридцять три» 1965 р., режисер Георгій Данелія.
Комедія ця про пригоди ветерана, який у Другу світову дійшов до Берліну і Праги, а за 20 років потому – аж до Москви. Кіно не «про війну» - це комедія про мир, коли багатьом колишнім фронтовикам до Москви добратися було чи не складніше, ніж до Берліну – особливо, якщо ти живеш у колгоспі, наприклад. Картина настільки всебічно відобразила пануючу у «державі-переможниці» всеохоплюючу, тотальну «пандемію» абсурду (як на побутовому рівні, як і вище і скрізь, тим більш – у радянських ЗМІ), що дивитися її приємно та весело і досі.
Проте «відлига» ще до виходу стрічки накрилась. І історія її 25-річного «заслання» (майже на «полицю») глядачі добре знають: її розповідав і сам Данелія, її переказала і «Вікіпедія». Особливо при цьому підкреслюється роль (не у фільмі, а у житті) головного ідеолога ЦК КПРС М. Суслова і радянських космонавтів на чолі з тоді ще живим Ю. Гагаріним.
Зрозуміло, що «космічна тема» - не єдина і не головна причина зняття фільму з широкого прокату. Це лише привід та «залізна відмазка» в епоху масового психозу від «підкорення космосу» радянським народом.
Звісно, Михайло Андрійович Суслов, яким його пам’ятають колишні радянські люди (його обличчя, голосок, окуляри і зачіску людям покоління «розвинутого соціалізму» забути майже неможливо), цензором був професійним.
І від його очей не могло сховатися таке відверте знущання, як на цьому хвилинному фрагменті фільму, не кажучи вже про інші епізоди і сутність комедії:
Ці кадри – прем’єра пісні «Мыла Марусенька белые ноги», яка потім лунала у фільмах Данелії ще декілька разів: про знахабнілих гусаків і дівчину. Але звертаємо вашу увагу на виконавців цього твору – і не лише у хорі на естраді, над яким майорить те саме прислів’я про «войне не бывать», а й всіма простими радянськими людьми, що зібралися у залі клубу.
До речі, на фрагменті скрізь антураж клубу проступає колишня церква. Ті ж естрадні підмостки сколотили на місці вівтаря, замість іконостасу – березки, звісно, і «самодіяльний» рояль. І замість псалмів чи хоралів лунають куплети про Марусю, що миє ноги після нічних пригод, про гоготання гусаків з гусками, про шиплячу свекруху й злого свекра… Коротше, та ще літургія.
Але все ж таки головне – це співчутливі глядачі у залі. Багато жінок. Зрозуміло, що вистачає серед них вдів та матусь, що не дочекались своїх з фронтів. Чоловіки за 40 – і на сцені, і в залі – ветерани, ймовірно, справжні… Дітлахи – обличчя такі світлі, підспівують з ентузіазмом. І слова пам’ятають без суфлера – народна ж пісня.
На наш погляд, ця хвилинна сценка варта усіх тих «мемасиків» та «фотожаб» на тему нескінченного «кое-где у нас порой» (а «за поребриком», судячи з усього, скрізь і всюди) «победобесия», якими у ці дні так щиро діляться у СМІ – соцмережах масової інформації.
Тому що вже у 1968-му, за три роки після виходу стрічки «Тридцять три» і «прокату» її прокату (вибачте за каламбур) вже діти і онуки цих ветеранів-співаків, бабусь та матусь «змогли повторити» - знову «визволили» Європу. Знову дійшли до Праги.
Звісно, не тільки радянські діти та дорослі виконують пісні у кіно і у реальному житті, зокрема напередодні Другої світової. В «Кабаре», наприклад, теж дружно співають. І вже за кілька років всенародний фашистській хор дітлахів та дорослих отримав зовсім інше життя.
І не тільки населення РФ виконує досі про «этот день победы». Співають «со слезами на глазах», з ностальгією не тільки по «славетному минулому», а й по своєму «героїчному» майбутньому.
