 |
|
|||||
|
|
НАПЕРЕДОДНІ Українська адвокатура – назад до СРСР?
...Реформа адвокатури, що відкладалася з дня на день, ймовірно, близька до здійснення... Майже такою фразою почав свою брошуру «Майбутнє російської адвокатури» її корифей кінця XIX сторіччя Є.В. Васьковський. Згадувана робота побачила світ у 1893 році, але актуальність роздумів і висновків видатного юриста стосовно ситуації у сучасній українській адвокатурі просто вражає. Більше того, читаючи пожовклі сторінки цієї тоненької книжки, мимоволі відчуваєш своєрідне déjà vu. Адже проблеми, що хвилювали адвокатів Російської Імперії кінця XIX сторіччя, майже збігаються з колом проблем, що стоять перед адвокатами незалежної України сторіччя XХI. Шкода тільки, що помилки та ілюзії у нас теж ті самі. Яскравим прикладом є питання об’єднання адвокатів на основі так званого обов’язкового членства. Українська адвокатура сьогодні знаходиться у дещо дивному стані. З одного боку – вирують пристрасті. Ситуація навколо адвокатури характеризується такими термінами, як «протистояння», «різні боки барикад» і таке інше. З іншого ж боку – пристрасті вирують лише всередині адвокатури, вірніше, серед певної частини адвокатів. Інакше чим, наприклад, пояснити той факт, що у адвокатських зібраннях зазвичай бере участь просто мізерний процент адвокатів, що отримали свідоцтва? Наприклад, у Донецькій області за даними, озвученими оргкомітетом останніх зборів адвокатів, що відбулися 5 листопада 2006 р., 1777 адвокатів. А на збори з’явилося аж 290 (це разом з тими, що спізнилися), тобто, трохи більше 16 відсотків. Отож, переважна більшість адвокатів Донеччини реформою адвокатури не надто переймається. Що ж до українського суспільства як такого, то воно начебто не помічає не тільки адвокатських проблем, а й самої української адвокатури. Проблеми реформування адвокатури, правового регулювання адвокатської діяльності обговорюються майже виключно у юридичній періодиці і майже виключно адвокатами (ну і деякими парламентаріями бо така їх законодавча доля)? Невже пересічному і не дуже пересічному громадянину (бізнесмену, чиновнику, найманому працівнику, студенту) все одно, хто буде надавати їм гарантовану конституцією правову допомогу? Невже суспільству немає діла до того, чи забезпечено належну кваліфікацію правозаступника, чи поважається конфіденційність відомостей, отриманих від клієнта, чи має правозахисник права і повноваження, необхідні для виконання своїх функцій? З жалем змушений констатувати, що наші суспільство і преса (за виключенням юридичних видань) або абсолютно байдужі до сфери здійснення юридичної практики, або ж просто не вірять у саму можливість існування в Україні достойної і ефективної системи надання правової допомоги. А тому адвокатура існує і намагається реформувати себе начебто окремо від суспільства в цілому. Втім, мова не йде тільки про адвокатуру. Адже на подив юристам багатьох країн світу, в Україні юридичною практикою може займатися фактично будь-хто без дозволів та ліцензій. Незалежну оплатну юридичну практику в Україні здійснюють не тільки адвокати, а й суб’єкти підприємницької діяльності (юридичні і фізичні особи). Цікаво, що процент юридичних підприємців, які воліли б удосконалення законодавства, ще менший від адвокатського і практично дорівнює нулю. Підприємці-юристи сидять тихо, бо законодавства, яке регулювало б їх діяльність просто не існує. Тому так званий «ринок юридичних послуг» заповнено строкатим товариством «юридичних фірм», серед яких є як всесвітньовідомі бренди, так і, м’яко кажучи, несерйозні заклади з гучними назвами. Що у дійсності з себе являють зазначені суб’єкти, є окремою розмовою. Та повернемося до адвокатів. Розмови про внесення змін до чинного Закону «Про адвокатуру» чи прийняття його нової редакції точаться останні кілька років. Щоправда, поки практично без результату. Причина цього досить проста - адвокати не є єдиними і поділяються на дві основні верстви з достатньо суперечливими поглядами та інтересами. Природно, що напрями і методи реформування адвокатури розуміються зазначеними групами по-різному. Перша група, так звана «традиційна адвокатура» або, як вони ще себе називають «звичайні адвокати», складається переважно з осіб, що почали працювати ще за радянських часів у складі тогочасних обласних колегій, а також з частини адвокатської молоді, що є членами тих же колегій. Більшість «традиційних» знаходиться у полоні ностальгічних спогадів про золоті часи радянської влади, коли кількість адвокатів регулювалася, всі вони були об’єднані в колегії, спаяні залізною дисципліною, зате мали гарантований заробіток. Золоті часи минули, а тому звичайні адвокати всіляко протиставляють себе так званим «новим», «бізнес-адвокатам». На відміну від «традиційних», «нові» (будемо називати їх так, хоча серед них немало досвідчених спеціалістів з солідним стажем) почувають себе у нових умовах цілком упевнено. І це не дивно, адже економічні і політичні умови молодої незалежної держави значно розширили поле застосування професійних знань і умінь адвоката. Хіба могли адвокати радянських часів навіть мріяти про здійснення правового забезпечення багатомільйонних угод у сфері господарювання? Про надання юридичних послуг іноземним клієнтам? Про роботу з емітентами цінних паперів? У повній відповідності до фундаментальних економічних законів попит породив пропозицію і тепер Україна має значну кількість потужних адвокатських об’єднань, що здатні скласти гідну конкуренцію відомим у світі юридичним фірмам. Не можна сказати, що так звана «нова українська адвокатура» не зацікавлена у реформуванні адвокатської професії. Адже професійні права і гарантії адвокатської діяльності безумовно потребують розширення і уточнення. Необхідно удосконалити правове регулювання створення і діяльності адвокатських об’єднань, вирішити певні проблеми оподаткування адвокатів, адвокатських об’єднань та їх клієнтів, очевидна необхідність розбудови системи адвокатського самоврядування. Коротко кажучи, необхідно рухатись уперед. Однак на жаль, не всі адвокати змогли знайти своє місце у сучасних реаліях, а тому деякі адвокати (здебільшого з лав «традиційних») бачать вирішення своїх проблем не у подальшому розвитку, а на шляху «назад до СРСР». Що ж не дає «традиційним» адвокатам спокою, чому вони прагнуть реформ? І головне, яких реформ вони прагнуть? Практика «традиційних адвокатів» порівняно з радянським періодом практично не змінилася. Вони працюють переважно з громадянами, здебільшого у кримінальних та цивільних справах. Гонорари отримують готівкою і… постійно скаржаться на життя. Судячи з виступів у пресі та на численних адвокатських зібраннях, основною проблемою «традиційних» є нестача платоспроможних клієнтів і, відповідно, малі заробітки. Пов’язано це з тим, що кількість адвокатів тепер не регулюється, отже ряди ростуть, а з ними й конкуренція. Крім того, традиційні сфери адвокатської практики вже не приносять колишніх прибутків. За радянських часів адвокат особливо не напружуючись міг отримувати пристойну заробітну платню (300 і більше рублів, хто пам’ятає ті часи, той розуміє). У мільйонному місті, такому як Харків або Донецьк, могло бути не більше двох сотень адвокатів. А оскільки крім районних юридичних консультацій громадянам правову допомогу фактично ніхто не надавав і не мав права надавати, під дверима адвокатів весь час були черги, про які деякі з них ностальгічно згадують і досі. Цікаво, що пристойно заробляти радянським адвокатам не заважала навіть повна відсутність виправдувальних вироків у радянських судах. Оскільки адвокатська професія була «хлібною», стати адвокатом у СРСР було надзвичайно складно. А потрапивши до адвокатури, радянський адвокат потрапляв у залізні лещата контролю з боку керівних інстанцій. Держава забезпечувала адвокатам основну масу клієнтів (підсудних у кримінальних справах), а тому вважала за потрібне тримати їх на повідку. Досвід же запровадження контролю у нашої радянської Батьківщини був колосальний. Проте, чогось нового для адвокатів видумувати не стали, а використали випробувану на селянах колективізацію. Адвокатські колгоспи у СРСР називалися колегіями. Від голови колгоспу (завідуючого колегією) тотально залежали всі адвокати. Адже завідуючий вирішував, кому дати хлібну справу (грошовитого клієнта), а кого роками маринувати на безперспективних дорученнях. Контроль був настільки жорсткий, що звичка підкорятися начальству у немалої кількості адвокатів збереглася і донині. Зараз же грошовитий клієнт має широкий вибір не тільки поміж адвокатами, а й між згадуваними вище іншими фахівцями в галузі права. То ж за клієнта слід боротися, а не всім хочеться, та й не всі можуть. Другою за важливістю проблемою, що непокоїть «традиційних» адвокатів є проблема пенсійного забезпечення і соціального захисту. Їм дуже хотілося б мати такі ж пенсії та соціальні пільги, які мають судді чи працівники прокуратури. І хотілося б пільг з оподаткування. Той факт, що на відміну від державних структур, що фінансуються з бюджету, адвокатура є вільною професією, тобто адвокати мають самі заробляти на життя, не дуже береться до уваги. Не береться до уваги і явне протиріччя між вимогами менших податків і одночасно більших витрат на пенсії. Можливо тому саме серед «традиційних» адвокатів поширилася думка про необхідність примусового об’єднання всіх адвокатів до такого собі професійного об’єднання, яке всіх забезпечить роботою, пенсіями і пільгами. Де буде, як колись, безплатне робоче місце і черга клієнтів під дверима. Клієнтів, які нікуди не дінуться, бо їм нікуди більше піти. І заради цього дехто готовий знову піти в адвокатський колгосп, під контроль. Однак, вимогами пільг і пенсій марно сподіватися переконати парламентаріїв. Тому як одна з функцій професійного адвокатського об’єднання декларується також «представництво інтересів всіх адвокатів». Зауважте, всіх, а не тільки тих, хто бажає такого об’єднання. Зазначену позицію досить відверто висвітлив Віце-президент Спілки адвокатів України Й.Л.Бронз у своїй статті, опублікованій в журналі «Адвокат» (№8 (71) 2006, С.36). Так, за думкою пана Бронза, основним є питання «добровільного чи обов’язкового членства», а головною проблемою сучасної української адвокатури є відсутність «будь-якої організації, будь-якого керівництва, ніяких колективних та індивідуальних обов’язків, ніяких керівних вказівок». Й.Л.Бронз бачить мету реформування адвокатури у створенні єдиної адвокатської організації, запровадження обов’язкового членства кожного адвоката у зазначеній організації, що у свою чергу забезпечить можливість навіть не будь-якого, а цілком конкретного керівництва з належною кількістю керівних вказівок. Найбільш полум’яними прибічниками створення адвокатської організації з обов’язковим членством є керівники Спілки адвокатів України (гучна назва якої, наскільки відомо автору, не відповідає кількості членів) та члени кваліфікаційно-дисциплінарних комісій (КДКА) деяких областей. Тобто, створення організації лобіюють фактично чиновники від адвокатури, оскільки сподіваються цю організацію очолити, знову стати головами адвокатських колгоспів. Як уже неодноразово говорилося, проблемами реформування адвокатури цікавиться (не бере активну участь, а просто цікавиться) дуже незначна частина адвокатів. Та це не заважає прибічникам «обов’язкового членства» заявляти, що цього самого «обов’язкового членства» воліють ні багато, ні мало, а всі адвокати. А якщо хтось з адвокатів таки заперечує, вони просто заявляють, що такі адвокати є «несправжніми»! Тут час згадати Є.В. Васьковського і його попередження сторічної давнини. Ще й тоді багато хто вважав, що професійне об’єднання є універсальним порятунком від усіх проблем адвокатури. Однак Є.В.Васьковський довів, що така думка є ніщо інше, як «сумна помилка»! Він зазначав: «З рівним правом можна було б вважати, що для припинення брехливості і шахрайства у середовищі торговців, пияцтва між чобітярами, нахабства візників, лінощів бродяг та жебраків… досить дати цим категоріям осіб станову організацію, тобто організувати в них самоврядні корпорації». Однак очевидно, що професійна корпорація може позитивно впливати на своїх членів лише за тієї умови, що переважна більшість її членів буде бездоганна у професійному та моральному відношенні. Сто років тому Є.В.Васьковський сумнівався в тому, що у випадку створення професійної адвокатської корпорації бездоганні у всіх відношеннях члени займуть у ній керівні посади. Маємо сміливість сумніватися в цьому і зараз. Найсильніший аргумент прибічників обов’язкового членства – світова практика. Адже дійсно, у багатьох країнах світу успішно функціонують палати, асоціації та інші об’єднання адвокатів. Однак слід пам’ятати, що там адвокатура процвітала і користувалася високою повагою урядів і суспільства протягом цілих століть перед тим як з’явилися корпоративні утворення. Професійні об’єднання адвокатів були і є не причиною, а наслідком високого авторитету адвокатури. Так, адвокати Парижу у середні віки підлягали дисциплінарній владі парламенту. Вони об’єдналися між собою у XIV сторіччі з метою утворити релігійну громаду і тільки з плином часу ця громада переродилася сама собою у самоврядну колегію, а її орган отримав дисциплінарні повноваження. Законодавство жодним чином не впливало на процес утворення самоврядних адвокатських утворень. Самі адвокати, цінуючи свою професію та цінуючи її гідність, об’єдналися між собою для того, щоб видаляти зі свого середовища негідних членів та карати винних у порушеннях звичаїв і правил, що встановилися в адвокатській спільності. Українська адвокатура порівняно з адвокатурами країн Європи і Америки є надзвичайно молодою. Ми відставали вже за часів Російської Імперії, а десятиліття радянської влади ще більше відкинули розвиток адвокатури назад. Саме тому існуючі адвокатські організації такі нечисленні. Просто переважна більшість адвокатів ще не усвідомила необхідності об’єднання і організації і добровільно об’єднуватися не бажають! Про те, що переважна більшість адвокатів просто ігнорує навіть збори, присвячені висуненню делегатів на адвокатський з’їзд, вже згадувалося вище. І справа не в тому, що ми гірші від наших іноземних колег. Просто наш рівень політичної і правової культури інший. Нам потрібен час і умови для його розвитку. Нам потрібна копітка роз’яснювальна робота, здатна переконати адвокатів у вигодах об’єднання і самоврядування. Спокуслива для деяких ідея «обов’язкового членства» є від початку нежиттєздатною, як нежиттєздатною буде і організація, куди адвокатів, що вперто не бажають об’єднуватися добровільно, заганятимуть приписом закону. Але ж українці вже мають досвід однієї примусової колективізації! Чи може призвести до чогось позитивного ще одна? Згадаємо, що з себе зазвичай являють нашу сучасні профспілки та політичні партії. Чи є в нас підстави вважати що професійна організація адвокатів буде відрізнятися у кращий бік? Однак апологети «обов’язкового членства» продовжують проштовхувати ідею масової адвокатської колективізації. Лобіюють брутально, не дуже переймаючись питаннями моралі. Неймовірно, але прибічники «обов’язкового членства», що так переймаються адвокатськими проблемами, вирішили бойкотувати з’їзд адвокатів, призначений на 11 листопада поточного року для обговорення законопроектів про адвокатуру. Ось приклад, як організуються такі бойкоти. Як уже зазначалося, збори адвокатів Донецької області, що мали обирати делегатів на з’їзд відбулися у неділю 5 листопада 2006 р. Були присутні трохи більше 16 відсотків адвокатів області. Більшість присутніх - «традиційні адвокати», традиційно дисципліновані члени обласної колегії. Керівництво Донецької КДКА, воно ж – оргкомітет зборів, було дуже задоволене з того, що з’явилося так мало адвокатів, і почало збори з заклику бойкотувати з’їзд і швиденько розійтися. Причина – законопроект, що буде обговорюватися на з’їзді - «антиадвокатський» (що саме в проекті «анти адвокатського так і залишилося нез’ясованим). А справжній адвокатський законопроект може розробити тільки Спілка адвокатів України. Ось на захід цієї спілки адвокати з Донеччини поїдуть. До Одеси. А от обирати делегатів в Одесу непотрібно, певно, чиновники від адвокатури визначаться з делегатами самі, кулуарно. Годі дивуватися, що збори вирішили делегатів на з’їзд не направляти. Не слід дивуватися і тому, що голоси підраховувалися без усіляких там лічильних комісій та інших зайвих формальностей, а сума голосів «за» і «проти» не відповідала кількості учасників зборів. Так група осіб, що складає не більше 15 відсотків загального числа, позбавила адвокатів Донецької області можливості брати участь у з’їзді. Дехто може назвати такі дії не дуже шляхетними, навіть аморальними. Та хіба до моралі, коли йде боротьба за колективізацію адвокатів України? Про організацію для адвокатського чиновництва ще кількох десятків керівних крісел? Правий і ще раз правий був Є.В.Васьковський, коли попереджав про небезпеку об’єднання. Об’єднання може бути пагубним, коли перевага в ньому опиниться у руках, скажемо так, не бездоганних осіб. «Корпоративна організація сама по собі не тільки не в змозі утримати стан (сословие) від морального занепаду, а навпаки, при несприятливих обставинах, ще більше прискорити його». Тепер, коли більшість адвокатів пасивні, не цікавляться реформуванням адвокатури, традиційно організована і дисциплінована меншість «традиційних адвокатів» цілком здатна захопити контроль над професійним адвокатським об’єднанням, створення якого та ж меншість так лобіює зараз. Однак чи відповідає це інтересам українського суспільства? Чи комфортно відчуватиме себе клієнт, якщо адвокат керуватиметься не законом та професійною етикою, а керівними вказівками організації? Але ж не клієнти існують для адвокатів, а навпаки, адвокати для клієнтів. Тому діяльність адвокатури повинна регулюватися не в інтересах адвокатів, а саме в інтересах клієнтів. Саме тому суспільство (що майже цілком складається з клієнтів) має активно втрутитися у процес реформування адвокатури і не допустити обмеження незалежності адвокатів. Все вищесказане жодним чином не означає, що автор проти адвокатського самоврядування. Самоврядування (не об’єднання, а саме самоврядування) необхідне і воно буде. Щоб це зрозуміти, достатньо бодай поверхово переглянути зареєстрований нещодавно у парламенті законопроект. Однак, просто самоврядування як таке нічого не дасть. Адвокатура – справа серйозна, надто серйозна, щоб довіряти її реформування самим лише адвокатам. Українське суспільство має повернутися обличчям до своєї адвокатури, перейнятися її проблемами, має розбудовувати свою адвокатуру, домагатися укріплення її авторитету, зростанню професійності, чистоті рядів. Тільки за умови уваги і дієвої участі всього суспільства адвокатське самоврядування здатне зіграти ту позитивну роль, якої ми від нього чекаємо. Ігор ГОЛОВАНЬ, кандидат юридичних наук, адвокат, голова Адвокатської контори «Правіс» (м. Донецьк)
|
|
Хто і чому вирішив бойкотувати з’їзд адвокатів, призначений на 11 листопада?
|
Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку 
|
|